Про танго

 Слово «tango» має африканське походження і на мові ангольського племені кімбунду (народності групи банту) означає «місце зустрічі», «танцювати разом», «співати разом».

 Аргентинське танго виникло на берегах затоки Ла-Плата у містах Буенос-Айрес та Монтевідео у другій половині ХІХ століття на стику чотирьох танцювально-музичних культур: 1) африканських рабів; 2) європейських емігрантів; 3) демобілізованих військових (гаучо); 4) корінного населення Південної Америки (креолів та індіанців).

 Поетапна історія розвитку аргентинського танго може бути проілюстрована за допомогою стилів цього танцю, до яких відносять:

1)  Канженге (Canyengue) (1870 р.) – історично перший стиль аргентинського танго, у якому танцювало темношкіре населення за межами міста на відкритих земляних майданчиках.

Технічні особливості стилю: 1) танець здійснюється на призігнутих колінах; 2) партнер веде партнерку правою рукою в області тазу; 3) ліва рука партнера та права рука партнерки знаходяться зліва на поясі у партнера; 4) близькі незмінні обійми зі зміщенням у V-позиції; 5) голова партнерки розвернута до партнера; 6) для танцю характерні пробіжки (corridas) підтюпцем.

Представники стилю: El Pibe Palermo, Martha Anton, Manolo «El Gallego» Salvador.

2) Танго-оріжеро (Tango Orillero) (1880 – 1960 рр.). Назва цього стилю походить від іспанського orilla (окраїна) і дослівно перекладається як «танго з окраїн». У цьому стилі танцювали в основному білі люди – колишні солдати (гаучо) та європейські емігранти, що жили на периферії міста. Танець початково теж здійснювався на землі. Білі запозичили у темношкірих чуттєвість, додали змагання в елегантності і неабияку частку бордельного гумору – більшість танцювальних фігур мали брудний підтекст, що відображав сексуальні ситуації. З цих міркувань танець був забороненим у межах міста. Згодом танго оріжеро розпочали танцювати на бордельних бенкетах з гладкими підлогами із дерева та інших матеріалів. Стилістика руху стала більш прив’язана до підлоги, яку танцюристи немов пестили ногами.

Технічні особливості стилю: 1) танець здійснювався на призігнутих колінах; 2) допустимість як близьких, так і відкритих обійм, що було зумовлено значною площею танцполу; 3) використовувалась велика кількість фігур (cortes) та прикрас, які переривали прямі кроки; 4)  лінія танцю (ронда) не завжди дотримувалася.

Представники стилю: El Cachafaz і, після еволюції танцю, Juan Carlos Copes.

3) Танго-салон або Танго-лісо (Tango de Salon (Tango Liso)) (1904 р.). Цей стиль був дозволений у межах міста, його танцювали у будинках (салонах) на твердій гладкій підлозі. Відривати ногу від підлоги, підскакувати у кроці чи згинати коліна, як це робили на земляній підлозі, – означало грішити проти якості танцю. Єдине, чим дозволялося виділятися хорошому танцюристу, це якість і витонченість, чуйність, делікатність руху.

Технічні особливості стилю: 1) танець допустимий лише у формі кроків, без фігур; 2) партнери танцюють на своїх осях; 3) контакт у корпусах відсутній, однак відстань між корпусами мінімальна – «на просвіт».

Представники стилю: Beatris і Tito (Jorge Titos).

4) Медіо корте елєґанте (Medio Corte Elegante) (1945 – 1960 рр.). Зник зв’язок фігур з їх еротичним підтекстом. Багато досвідчених танцюристів захотіли танцювати фігури в елегантній і скромній манері. Підвидом цього стилю вважається стиль Віжа Уркіса (Villa Urquiza) (названий за однойменним районом Буенос-Айреса).

Технічні особливості стилю: 1) танець здійснюється на призігнутих колінах; 2) допустимість розриву обійм для виконання фігур; 3) використання довгих кроків; 4) використання глибоких пауз під час танцю; 5) партнери танцюють на своїх осях; 6) наявність скруток бедер у партнерок; 7) недопустимість підняття стоп вище колін.

Представники стилю: «Filipinis», Gerardo Portalea, «Finito» (Ramоn Rivera), Jorge Dispari i La Turca.

5) Танго-апіладо (Tango Apilado) (1929 – 1960 рр.) є останньою стадією еволюції стилів соціального танго. Іспанське apilado (укладання) у назві стилю позначає близьку складку (дотик) корпусів партнерів під час танцю.

Райони Буенос-Айреса розрослись. Кожен із них набув характерну манеру танцю, що культивувалася на місцевих milongas del barrio із сімейною публікою, але всі вони відрізнялися від стилю, прийнятого на milongas del centro – міського центру. У центрі міста одинокі іммігранти (Іспанія, південь Італії), відірвані від сім’ї, зустрічались з дівчатами із Східної Європи, які були викрадені чи вивезені шляхом обману. Тут народилась танго-меланхолія. Кожен загублений серед мільйонів незнайомців шукав у близьких обіймах людського тепла. Так з’явилось танго-апіладо – стиль закритих обійм, який часто іменується європейцями як мілонґеро, що є некоректним, оскільки tango milonguero включає у себе усі автентичні стилі, які танцюють milongueros між собою і для себе.

Технічні особливості стилю: 1) танець здійснюється за принципом однієї осі (партнери подають один одному вагу та тісно дотикаються корпусами); 2) незмінність та недопустимість розриву близьких обійм упродовж всього танцю; 3) чітка заземленість стоп, крок здійснюється на повну стопу; 4) відсутність скруток бедер у партнерки, внаслідок чого giro складається з cruzadas; 5) короткі тверді кроки партнера під собою, спрямовані чітко у підлогу за «принципом удару м’яча» – «пострілом»; 6) з рухів переважають bаck ochos, ocho cortados, sacadas.

Представники стилю: Ricardo Vidort, Pedro «Tete» Rusconi, Osvaldo і Coca.

Усі вище охарактеризовані стилі соціального танго володіють спільними ознаками, а саме: 1) імпровізація за правилами, але без завчених зв’язок; 2) ведення та слідування; 3) зв’язок з музикою; 4) повага до ронди (лінії танцю); 5) незмінність обійм; 6) хороша заземленість; 7) рух паралельно підлозі без зміни рівня; 8) постійний контакт вільної ноги з підлогою; 9) відсутність бажання справити враження; 10) якість та делікатність.

6) Танго-фантазія або Сценічне танго (Tango Escenario (Tango Fantasia)) (1950 р.). На відміну від вищеперелічених стилів соціального танго, у яких, як вважається, може танцювати кожен  сценічне танго побудоване на хореографії та переслідує мету справити враження на глядача. Цей стиль був створений для демонстрації його в театрах, шоу-постановках, сценічних виступах тощо. Танцювання танго-фантазії на мілонгах вважається поганим тоном.

Технічні особливості стилю: 1) танець здійснюється у відкритих обіймах; 2) партнери танцюють на своїх осях; 3) у танці багато складних фігур, акробатичних трюків, прикрас і сольних рухів; 4) в основу танцю покладена не соціальна імпровізація, а завчена композиція та професійна хореографія; 5) відсутня ронда (лінія танцю).

Представники стилю: Antonio Todaro, Raul Bravo, Miguel Angel Zotto.

 

Сьогодні багато танцюристів «винаходять» нові стилі аргентинського танго, зокрема: танго-нуево, електронне танго, контакт-танго, бача-танго та ін. Однак ці танці стилями танго не є, оскільки включають елементи інших танців – модерну, контемпорарі, балету, акробатики, спортивних бальних танців, гімнастики  тощо.